Узагальнення щодо перегляду Львівським апеляційним адміністративним судом рішень, ухвалених Пустомитівським районним судом Львівської області по адміністративних справах в 2015 році

В 2015 році в провадженні суду перебувала 121 адміністративна справа: в томі числі 83 надійшли в 2015 році. З них за вказаний період розглянуто 90 справ, в тому числі 68 із прийняттям постанови: 52 з прийняттям про задоволення позову, 16 відмовлено в задоволенні, 3 закрито провадження, 19 залишено без розгляду.

В 2015 році Львівським апеляційним адміністративним судом було переглянуто 46 рішень ухвалених Пустомитівським районним судом Львівської області по адміністративних справах, на які було подано апеляційні скарги; з них по 6 рішеннях – повернуто скаргу, по 2 - провадження закрито, по 1 – відмовлено у відкритті провадження, по 1 – змінено рішення, по 23 – залишено без змін, по 13 – скасовано та ухвалено нове рішення.

Так, постановою Пустомитівського районного суду від 27.04.2015 р. по справі №450/672/15-а за позовом гр.А до Відділу державної виконавчої служби Пустомитівського районного управління юстиції Львівської області про визнання незаконним дій державного виконавця та скасування постанови про відкриття виконавчого провадження в позовних вимогах позивача відмовлено.

На вказану постанову гр.А подано апеляційну скаргу та Львівським апеляційним адміністративним судом постановою від 04.08.2015 р. таку скасовано і позов задоволено.

Так, судовою колегією апеляційного суду встановлено, що згідно постанови Пустомитівського районного суду Львівської області від 17.09.2014 року гр.А визнано винним у вчинені правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі 3400,00 грн.

Зазначена постанова не була оскаржена в апеляційному порядку та набрала законної сили 29.09.2014 року.

06.02.2015 року державний виконавець відділу державної виконавчої служби Пустомитівського районного управління юстиції гр.Б винесла постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №46384458 про стягнення з позивача гр.А штрафу у розмірі 3400,00 грн. на підставі постанови Пустомитівського районного суду Львівської області від 17.09.2014 року.

Разом з тим, у зазначеній постанові державного виконавця зазначено, що постанова суду набрала законної сили 29.09.2014 року, заява про примусове виконання подана у ДВС 04.02.2015 року.

Частиною 1 ст.303 КУпАП передбачено, що не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення. В разі оскарження постанови перебіг строку давності зупиняється до розгляду скарги. У разі відстрочки виконання постанови відповідно до статті 301 цього Кодексу перебіг строку давності зупиняється до закінчення строку відстрочки.

Згідно п.1 ч.1 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі пропуску встановленого строку пред'явлення документів до виконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд дійшов висновку, що судом першої інстанції враховано лише позицію відповідача, без проведення належного глибинного дослідження всіх необхідних доказів, застосувавши спрощений поверхневий підхід до встановлення фактів.

Згідно постанови від 03.12.2012 р. Пустомитівського районного суду по справі №1316/3356/12 за позовом  за позовом  гр.А до Щирецької селищної ради, третя сторона гр.Б про скасування рішення селищної ради позовні вимоги позивача задоволено та визнано нечинним та скасовано рішення  Щирецької селищної ради № 300 від 11.07.2012 року.

На вказану постанову  гр.Б подано апеляційну скаргу та Львівським апеляційним адміністративним судом постановою від 19.01.2015 р. таку скасовано і у позові відмовлено.

Оскільки, як встановлено судовою колегією апеляційного суду та підтверджено матеріалами справи, що на присадибній земельній ділянці позивача гр.А яка до 1981 року перебувала у володінні гр.Г останнім проведено будівництво господарської споруди (стайні), стіну якої з боку подвір'я гр.В та за його погодженням вимуровано рівновіддалено від межі  між присадибними ділянками на віддалі  менше 1 м. від неї, та встановлені бетонні стовпці є залишками загорожі між присадибними земельними ділянками, що стверджується наявними в матеріалах справи особистими поясненнями Філюсь Р.Й.

Згідно проекту забудови земельної ділянки №28 по вул..Костецького, смт.Щирець, на підставі рішення виконкому Пустомитівської районної ради № 226 від 22.05.1986 року,    гр.А проведено  добудову (позначену на плані „1а" розміром 5,50 х 5,15) до існуючого будинку з доведенням житлової площі до 60 кв.м. та встановлено межу між будівлею гр.А та господарством гр.Г  в 1 (один)  метр.

Згідно акту щодо розгляду заяви гр.Г від 22.06.2012 року комісія в складі депутата Щирецької селищної ради, землевпорядника, члена земельної комісії в присутності заявника та сусіда гр.А встановила, що земельні ділянки гр.Г  та гр.А не приватизовані. Від дороги (вул.Чорновола ) до господарської будівлі гр.Г  поставлена огорожа. Далі до кінця  городу ділянки не огорожені. Спір між заявником і сусідом гр.А виник через частину земельної ділянки, яка не загорожена від господарської будівлі  (межі розділені залізним стовпцем), до першого закопаного граніка. Далі межа між городами йде по закопаних граніках. Ще один спір винник при вимірювання ширини в кінці городів та заслухавши думку сторін, на підставі наведеного вирішила рекомендувати провести межу між присадибними ділянками гр.Г та гр.А по прямій лінії від залізного стовпця до першого закопаного  граніка, далі по закопаних граніках і від останнього граніка по прямій лінії до дерев'яного кілка, який був забитий в присутності  членів земельної комісії на відстані 15,30 м. від межі між присадибними ділянками гр.Г та гр.А.

Рішенням Щирецької селищної ради № 300 від 11.07.2012 року вирішено затвердити Акт комісії  від 22.06.2012 року щодо встановлення межі між присадибними земельними ділянками гр.Г та гр.А та зобов'язано членів земельної комісії до 01.08.2012 року виставити межу між даними присадибними ділянками.

Суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що дане рішення прийнято в супереч вимогам земельного законодавства про порядок розгляду земельних спорів, оскільки при винесенні даного рішення селищною радою враховано, що Акт комісії від 22.06.2012 року був  складений з участю сторони - позивача гр.А який був повідомлений розгляд даного питання на сесії сільської ради, однак на дане засідання не з'явився, та не повідомив про причину неявки. Іншої можливості для вирішення даного питання у Щирецької селищної ради не було.

Згідно ч. 3 ст. 158 Земельного кодексу України органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у  власності  і  користуванні громадян,  та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Відповідно до статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно з статтею 86 КАС України оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Тому мотивація та докази, наведені у апеляційній скарзі, дали адміністративному суду апеляційної інстанції підстави для постановлення висновків, які спростовують правову позицію суду першої інстанції.

Скасовуючи  рішення суду першої інстанції, апеляційний суд  дійшов висновку, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, оскільки спростовують і дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та порушено норми процесуального права.

Згідно постанови від 31.07.2014 р. Пустомитівського районного суду по справі №450/1150/14-а за позовом  гр.А до Управління Пенсійного фонду України в Пустомитівському районі Львівської області про визнання дій незаконними та зобов’язання вчинити певні дії у позовних вимогах відмовлено.

На вказану постанову гр.А подано апеляційну скаргу та Львівським апеляційним адміністративним судом постановою від 12.05.2015 р., яку ухвалою від 28.10.2015 р. Вищого адміністративного суду України залишено без змін, таку скасовано і прийнято нову постанову, якою позов задоволено: скасовано рішення управління Пенсійного фонду України в Пустомитівському районі Львівської області №21 від 20.12.2013 року  про утримання надміру виплачених сум пенсії гр.А  у розмірі 22  823,98 грн. та зобов'язано управління Пенсійного фонду України в Пустомитівському районі Львівської області виплатити гр.А суму утриманих на підставі вищевказаного рішення №21 від 20.12.2013 року коштів з її пенсії у розмірі 11 719,16 грн. (одинадцять тисяч сімсот дев'ятнадцять грн. шістнадцять коп.).

Оскільки, судовою колегією апеляційного суду встановлено та підтверджено матеріалами справи, що рішенням управління Пенсійного фонду України в Пустомитівському районі Львівської області №21 від 20.12.2013 року було вирішено утримувати надміру виплачених сум пенсії гр.А в розмірі 22  823,98 грн. за період з 05.03.2012 року по 04.12.2013 року. Вказане рішення прийняте з посиланням на те, що переплата пенсії виникла з 05.03.2012 р. по 04.12.2013 р. внаслідок внесення нового запису у трудовій книжці за № 39 від 04.12.2013 р. «Запис за №38 є недійсним» (запис у трудовій книжці за №38-19.04.2011 р. припинено перебування на державній службі в митних органах України, слугував підставою для проведення перерахунку пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком непрацюючим інвалідам) та «Звільнена із займаної посади відповідно до ч.1 п.2 ст.40 КЗпП України у зв'язку з виявленою невідповідністю займаній посаді за станом здоров'я» 04.12.2013 р., та виплати пенсії непрацюючим пенсіонерам, а саме проведення перерахунку пенсії у зв'язку із зміною прожиткового мінімуму, що згідно з Законом України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» на працюючих пенсіонерів не передбачено призначення пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком непрацюючим інвалідам ІІ-ІІІ групи відповідно до ст.33 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Як слідує з матеріалів справи, гр.А, працюючи на державній службі, звернулась в управління Пенсійного фонду України в Пустомитівському районі 30.08.2010 року із заявою для призначення пенсії по інвалідності, як особі визнаної інвалідом III групи інвалідності.

З 30.08.2010 року управлінням Пенсійного фонду України в Пустомитівському районі Львівської області призначено гр.А пенсію по інвалідності, як особі визнаній інвалідом III групи інвалідності.

05.03.2012 року позивач звернулась в управління Пенсійного фонду України в Пустомитівському районі Львівської області із заявою про перерахунок існуючої пенсії на пенсію по інвалідності в розмірі пенсії за віком, долучивши до вказаної заяви копію трудової книжки, згідно наявного в ній запису № 38 від 19.04.2011 року припинено перебування на державній службі в митних органах України гр.А відповідно до вимог ст.17, п.б.ч.1.ст.30 Закону України «Про державну служб». На підставі вказаної заяви управлінням Пенсійного фонду згідно ч.2 ст.33 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» було проведено перерахунок пенсії позивача із пенсії по інвалідності на пенсію по інвалідності в розмірі пенсії за віком.

Встановлено, що згідно ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 22.08.2013 року у адміністративній справі за позовом гр.А до Державної митної служби України, Львівської митниці про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку, було визнано умови примирення між сторонами у справі, а провадження у справі закрито. Згідно умов мирової угоди гр.А зобов'язалася не вимагати стягнення на свою користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а Державна митна служба України зобов'язувалась скасувати свій наказ №796-к від 18.04.2011 року та поновити гр.А на посаді провідного інспектора сектору митного оформлення відділу адміністрування митних платежів Львівської митниці, після цього Львівська митниця в свою чергу зобов'язувалася видати наказ про звільнення гр.А відповідно до ст. 40 ч.1 п.2 КЗпП України.

18.12.2013 року гр.А звернулась в управління Пенсійного фонду України в Пустомитівському районі Львівської області із заявою про зміну виду пенсії, а саме про перехід з пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком на пенсію відповідно до Закону «Про державну службу», долучивши до вказаної заяви копію трудової книжки із записом № 39 від 04.12.2013 року, згідно якого запис № 38 є недійсний та позивач звільнена із займаної посади відповідно до ч.1 п.2 ст.40 КЗпП України у зв'язку з виявленою невідповідністю займаній посаді за станом здоров'я.

Крім того, позивачем до заяви про зміну виду пенсії долучено довідку №5/13-333 від 12.12.2013 року, видану Львівською митницею Міндоходів, якою підтверджено те, що до стажу державної служби гр.А зарахований період роботи з 07.04.1993 року по 04.12.2013 року.

В силу ст. 50 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» суми пенсій, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку пенсіонера або подання страхувальником недостовірних даних, можуть бути повернуті пенсіонером добровільно або стягуються на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду чи в судовому порядку. Відрахування з пенсії провадяться в установленому законом порядку на підставі судових рішень, ухвал, постанов і вироків (щодо майнових стягнень), виконавчих написів нотаріусів та інших рішень і постанов, виконання яких відповідно до закону провадиться в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Згідно з ст. 103 Закону України «Про пенсійне забезпечення» суми пенсії, надміру виплачені пенсіонерові внаслідок зловживань з його боку (в результаті подання документів з явно неправильними відомостями, неподання відомостей про зміни у складі членів сім'ї тощо), стягуються на підставі рішень органу, що призначає пенсії.

Відповідно до п. 3 «Порядку відшкодування коштів, надміру виплачених за призначеними пенсіями, та списання сум переплат пенсій та грошової допомоги, що є безнадійними до стягнення», затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 21 березня 2003 року № 6-4, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 15 травня 2003 року за № 374/7695, суми пенсій, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку пенсіонера або подання страхувальником недостовірних даних, можуть бути повернуті пенсіонером добровільно або стягуються на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду України чи в судовому порядку відповідно до статті 50 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Проаналізувавши наведені вище норми законодавства, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що механізм повернення надмірно сплачених сум пенсій передбачає стягнення таких сум лише у випадку, якщо така надмірна сплата відбулась з вини пенсіонера, а саме через зловживання, зокрема, у випадку надання недостовірної інформації або взагалі ненадання відповідної інформації.

Відповідно до ч.2 ст.101 Закону України «Про пенсійне забезпечення» підприємства та організації несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну громадянам або державі внаслідок несвоєчасного оформлення або подання пенсійних документів, а також за видачу недостовірних документів, і відшкодовують її.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, гр.А не допускала зловживання при зверненні за призначенням пенсії. Для призначення пенсії позивачем подавались достовірні документи, які надавались останньому  у встановленому законом порядку. Відповідачем не представлено жодних доказів, які б свідчили про зворотне.

Відповідно до вимог ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Так, як жодних порушень чи зловживань при зверненні за призначенням пенсії позивачем допущено не було, тому були відсутні підстави для прийняття рішення щодо стягнення з позивача сум надміру виплаченої пенсії.

Скасовуючи  рішення суду першої інстанції, апеляційний суд  дійшов висновку, що постанова суду першої інстанції прийнята з порушенням норм  матеріального та процесуального права.

В ході проведення аналізу не виявлено адміністративних справ, на які поширюються скорочені строки розгляду, що були розглянуті Пустомитівським районним судом Львівської області з порушенням встановлених законом строків розгляду (ст.ст. 181, 182, 183, 183-2, 183-3, 183-4, 183-5 КАС України).

Як свідчать статистичні дані розгляду справ Пустомитівським районним судом Львівської області у 2015 році та аналіз причин і підстав скасування в апеляційному порядку судових рішень, апеляційним судом було скасовано незначну кількість рішень та  судом не було порушено правил предметної підсудності.

Однак, здійснений аналіз причин скасування Львівським апеляційним адміністративним судом судових рішень, ухвалених Пустомитівським районним судом Львівської області як адміністративним судом дає підстави зробити висновки, що причинами такого скасування в більшості випадків є неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

Тому, у зв’язку з вищенаведеним узагальненням, адміністративним судам першої інстанції, зокрема Пустомитівським районним судом Львівської області, необхідно своєчасно вживати передбачених законом заходів з метою виявлення та усунення помилок у діяльності суддів, систематично вивчати судову практику по окремим категоріям справ, при розгляді справ слід ширше застосовувати практику Верховного Суду України, Вищого адміністративного суду України, а також практику Європейського суду з прав людини.